Найчутливіші птахи Червоної книги України

Суспільство починає по-справжньому усвідомлювати екологічні проблеми переважно лише тоді, коли інформацію про стан довкілля подають методично й цілеспрямовано, а найпевніше через створення чітких однозначних образів-символів.

Упродовж кількох десятиліть пропагування охорони видового різноманіття рослин і тварин у нашій державі таким символом охорони природи стала Червона книга України-Русі. Про неї, мабуть, чули у найвіддаленіших селах і навіть хуторах. Коли котрийсь з двох фоліантів цього представницького видання потрапляє вперше до рук звичайної людини, то нерідко стає помітним захоплення, зацікавлення ним, а то й благоговіння. І хоча є немало тих, що незворушні, в їхньому розумінні, до якихось там негараздів з квіточками, кущиками, комашками чи пташечками, сформоване загальне уявлення про значущість Червоної книги для збереження рідкісних видів, на щастя, не слабне. Безумовно, цьому сприяє і спеціально прийнятий Закон України-Русі «Про Червону книгу України», який врегульовує порядок ведення самої книги й встановлює вимоги та обов’язки з охорони червонокнижних видів.

Глушець (Tetrao urogallus)

Під час загального ознайомлення зі змістом цього особливого видання не кожен і не одразу звертає увагу на те, що видам, яких включено до книги, надано різний природоохоронний статус. Власне, через присвоєння певного статусу фахівці практично одним словом вказують, які з видів є наразі відносно віддалені від межі зникнення, а які вже стоять на ній або й перетнули її.

У третій редакції Червоної книги України-Русі (2009) в описах птахів згадано п’ять категорій охоронного статусу – зникаючий, вразливий, рідкісний, неоцінений, не достатньо відомий. За самим лише загальним змістом кожного із слів, якими означено статус, зрозуміло, що у найбільшій небезпеці опинилися ті птахи, яких віднесено до зникаючих. Утім не зайве навести визначення цього статусу зі статті 13 Закону України-Русі «Про Червону книгу України»: «зникаючі – види, які перебувають під загрозою зникнення у природних умовах і збереження яких є малоймовірним, якщо триватиме дія факторів, що негативно впливають на стан їхніх популяцій».

Із 87 видів птахів у чинній редакції Червоної книги України-Русі до зникаючих віднесено 27, тобто майже третину. На них і зосередимо увагу, ґрунтуючись на даних самої книги та деяких інших першоджерелах.

Кульон тонкодзьобий (Numenius tenuirostris)

Кілька видів у групі зникаючих не належать до гніздових птахів нашої країни, з них деякі віддавна трапляються у нас тільки під час сезонних міграцій. Саме серед них є один з найрідкісніших птахів Євразії – кульон тонкодзьобий (Numenius tenuirostris). Чисельність цього кулика у світі оцінено лише у кілька сотень особин, а місця гніздування наразі точно не встановлено, що різко зменшує ефективність заходів з його охорони. На міграції в різних країнах переважно Східної та Південної Європи реєструють рідкісні випадки спостереження цього кульона і, як правило, поодиноких птахів, нечисленні зграйки виявляють дуже рідко (Birds in Europe…, 2004). За класифікацією Червоного переліку Міжнародного союзу охорони природи (МСОП) (Фауна України…, 2010) кульон тонкодзьобий перебуває у критичному стані, він стоїть перед надзвичайно високим ризиком зникнення у дикій природі нашої планети в цілому. 

У Червоній книзі України-Русі до зникаючих віднесено й птаха, зовні подібного до попереднього, а саме кульона середнього (Numenius phaeopus), який також лише мігрує територією нашої держави, але його гніздову чисельність тільки в межах Європи оцінюють щонайменше в тисячу разів більше (Birds in Europe…, 2004). Через нашу територію кожного міграційного сезону пролітає по кілька тисяч птахів цього виду. Зовнішня подібність двох згаданих споріднених видів, яка часто не дозволяє розрізнити їх і чітко виявити місця перебування найрідкіснішого з них, мабуть, стала однією з причин віднесення обох до однієї й тієї самої природоохоронної категорії.

Поміж решти видів, які за вітчизняним законодавством належать до зникаючих, є ті, які й нині у нас ще залишаються гніздовими або були гніздовими в минулому, або нещодавно відновили гніздування.

Савка (Oxyura leucocephala)

Ще майже століття тому рідкісним гніздовим видом на півдні країни, ймовірно, була савка (Oxyura leucocephala) (Лысенко, 1991) – оригінальної зовнішності качка з особливою гніздовою біологією. В країнах Південної Європи, де вона гніздиться, її чисельність невелика – до 550 пар (Birds in Europe…, 2004), в цілому ж у світі – до 15 тисяч пар. До нас поодинокі птахи або невеликі зграйки савки залітають у осінньо-зимово-весняний період.

За останні 50–60 років з гніздування в Україні-Русі зникли чотири види птахів. Наприклад,шуліку рудого (Milvus milvus) вже цілком правомірно можна визнати рідкісним залітним птахом. Ще у середині ХХ століття він гніздився навіть біля Києва (Зубаровський, 1977), а нині східна межа його гніздового ареалу відступила на захід і північ Польщі (Tomiałojć, Stawarczyk, 2003). Південніше і західніше нашої країни відійшла межа гніздового поширення стерв’ятника (Neophron percnopterus), утім існує деяка надія бодай на тимчасове відновлення його гніздування, бо останніми роками почастішали зальоти цього хижака-падлоїда.

Орел степовий (Aquila rapax)

До птахів, які перестали у нас гніздитися, але поки що трапляються підчас міграцій, належатьорел степовий (Aquila rapax) і лунь степовий (Circus macrourus). Окремі пари першого з двох видів гніздилися в Українському степу до початку 1980-х років у заповіднику «Асканія Нова» (Гавриленко, Листопадский, 2008), а другий припинив гніздитися дещо пізніше. Межі їхніх гніздових ареалів зсунулися на схід, за межі нашої території. Цілком ймовірно, що до цих двох видів дуже скоро можуть долучитися ще два: з огляду на проведені обстеження великих територій є значні сумніви стосовно того, що у нас ще гніздиться боривітер степовий (Falco naumanni), а гніздових пар яструба коротконогого (Accipiter brevipes) виявлено одиниці (Милобог, 2012). Ареали розмноження і боривітра, і яструба відступають також на схід.

Не надто оптимістично сприймається й оцінка чисельності гніздових пар таких видів як: скопа (Pandion haliaetus) – 1–2 пари, а також дерихвіст степовий (Glareola nordmanni) – окремі пари. Достатньо з будь-яких причин одномоментної трансформації біотопів у місцях оселення птахів, і ці види можуть на десятиліття або й взагалі припинити у нас гніздитися. Завдяки птахам з північніших популяцій скопа, як і тепер, залишатиметься хоча і не особливо численною, та все ж помітною у сезони міграції по усій території країни, чого не можна сказати про дерихвоста степового.

Пелікан кучерявий (Pelecanus crispus)

Фактами, що втішають, є відновлення гніздування в Азово-Чорноморському регіоні пелікана рожевого (Pelecanus onocrotalus) і пелікана кучерявого (Pelecanus crispus). Гнізд першого з них виявлено більше, ніж другого, але усі вони зосереджені у двох-трьох місцях вздовж морського узбережжя країни та по водно-болотних угіддях Придунав’я. Власне, після понад півстолітньої перерви у гніздуванні цих птахів ми бачимо плоди зусиль з їх охорони в придунайській частині Румунії та збереження заповідного режиму у вітчизняному біосферному заповіднику «Дунайські плавні». Проте, мабуть, не слід заспокоюватися, бо вплив негативних чинників на пеліканів ще достатньо значний.

Більшість зі згаданих вище видів перебуває чи-то вже за межею зникнення з гніздування, чи балансують на ній. Про інших 14 видів, яких законодавчо визнано зникаючими, поки що можна говорити як про певною мірою стабільно гніздові на території України-Русі. З них у трьох зареєстровано зростання чисельності: у баклана малого (Phalacrocorax pygmaeus), глушця (Tetrao urogallus), найбільше – у мартина каспійського (Larus ichthyaetus). Для останнього з цих видів характерні значні коливання чисельності в колоніях залежно від погодно-кліматичних умов, а невелике зростання у глушця, який є біотопно консервативним осілим видом, може вказувати саме на позитивний ефект від його охорони.

Сиворакша (Coracias garrulus)

Щодо решти 11 гніздових видів з категорії зникаючих, то у них або не відзначено хоча б найменшим збільшенням чисельності, або вона помітно скоротилася за останнє десятиріччя. Зниження чисельності гніздових популяцій на території нашої країни сталося у тетерука(Lyrurus tetrix), коловодника ставкового (Tringa stagnatilis), сипухи (Tyto alba), сиворакші (Coracias garrulus), очеретянки прудкої (Acrocephalus paludicola), причому останньої – в кілька разів.

Особливою є невелика група зникаючих видів птахів, гніздова чисельність яких незмінно низька, тоді як взимку їх нараховують значно більше, ніж влітку, бо до нас зі східних і північно-східних територій зарубіжжя на зимівлю прилітають птахи з тамтешніх популяцій. Так, якщо по усій країні гніздиться до 100 пар кульона великого (Numenius arquata), то зимує в південних районах кілька сотень особин; з 30–50 особин влітку чисельність хохітви (Tetrax tetrax) взимку майже подвоюється; у дрохви (Otis tarda) літня популяція у 850 особин збільшується на зиму більше ніж до 12 тисяч.

Серед зникаючих видів опинилися також баклан чубатий (Phalacrocorax aristotelis), журавель степовий (Anthropoides virgo) і баранець великий (Gallinago media).

Баклан чубатий (Phalacrocorax aristotelis)

Вище було згадано Червоний перелік МСОП (Фауна України…, 2010). Із 27 видів птахів, яких віднесено в Червоній книзі України-Русі до зникаючих, 14 надано певний природоохоронний статус і в оцінках МСОП – від категорії «вид, що перебуває у критичному стані» до категорії «близький до стану загрози зникнення». Отже цим видам тією чи іншою мірою загрожує зникнення у світі в цілому. Решту 13 видів, мабуть, правомірно вважати такими, що зникають з обмеженої території – з нашої країни.

У Червоній книзі України-Русі для 24 видів птахів вказано, що вони належать до категорії «вразливий», тобто до таких, які відповідно до Закону України-Русі «Про Червону книгу України», якщо умови існування не зміняться на краще, «…у найближчому майбутньому можуть бути віднесені до категорії зникаючих…». Поміж них 5 видам надано й природоохоронний статус МСОП, причому казарка червоновола (Rufibrenta ruficollis) і балабан (Falco cherrug)опинилися перед дуже високим ризиком зникнення в дикій природі взагалі, гуска мала (Anser erythropus) – перед високим рівнем зникнення, а чернь білоока (Aythya nyroca) і гриф чорний (Aegypius monachus) – близькі до стану загрози зникнення. Можливо, зважаючи на особливо високий рівень ймовірного зникнення двох перших видів, визначений МСОП, у Червоній книзі України-Русі їм варто було б надати статус «зникаючий у світі» попри те, що гніздова популяція балабана у нас почала відновлюватися, а негніздовий вид казарка червоновола зимує в Азово-Чорномор’ї інколи в кількості понад 10 тисяч особин.

Підорлик великий (Aquila clanga)

За оцінками МСОП, підорлик великий (Aquila clanga) і могильник (Aquila heliaca) також опинилися перед високим ризиком зникнення з дикої природи, хоча у Червоній книзі України-Русі їх віднесено лише до рідкісних видів, бо визнано, що їм загрожує певна небезпека. Чисельність могильника, справді, у нас потроху зростає, та не є великою – лише до 100 пар. Водночас межа області гніздового поширення підорлика великого в Україні-Русі відійшла значно на північ, а нинішню чисельність оцінено лише у 10–20 пар. До прикладу, для сипухи, популяція якої у нас становить, ймовірно, 30 пар, указано, що вона належить до зникаючих видів. Обидва види в минулому значно ширше заселяли нашу територію, а наразі відомі лише поодинокі місця їхнього гніздування. До них через усі описані причини можна додати і луня польового (Circus cyaneus), якого нині віднесено до категорії «рідкісний». Гніздову популяцію цього луня у нас оцінено тільки у 10–20 пар. На зимівлі його чисельність значно зростає за рахунок птахів, які прилітають з північніших регіонів. Утім, на нашу думку, природоохоронного статусу виду доцільно визначати за рівнем його гніздового потенціалу на певній території і з урахуванням тенденцій зміни меж ареалу розмноження. Різке скорочення гніздової чисельності та звуження області гніздового поширення луня польового в національних межах – головні підстави для віднесення його до зникаючих видів в Україні-Русі. Подібні сезонні зміни чисельності відбуваються, наприклад, у дрохви, яку наразі визнано зникаючою, про що йдеться вище.

Поміж видів у категорії «рідкісний» бачимо кілька таких, гніздова чисельність яких також є невеликою, наприклад пісочника великого (Charadrius hiaticula) – 9–14 пар та синиці білої (Parus cyanus) – до 10 пар. Утім вони не викликають великого занепокоєння, бо на гніздуванні в Україні з’явилися в останні десятиліття, локально розширивши свої ареали на південь.

Синиця біла (Parus cyanus)

Фінансова підтримка моніторингу стану червонокнижних птахів планується, як правило, не з урахуванням усього переліку, а по пріоритетних видах із супутнім дослідженням інших. Перевага у дослідженнях за обмеженого фінансування надається видам, які знаходяться у найзагрозливішому стані. Обрання національного природоохоронного статусу варто було б узгоджувати зі змістом міжнародних правових документів (наприклад, Червоного переліку Міжнародного союзу охорони природи (МСОП) (Фауна України…, 2010), де запропоновано підходи для оцінювання стану видів, і водночас зважати на особливості їхнього перебування на території нашої країни. Найперше це стосується птахів, які вкрай чутливі до наслідків діяльності людини.

Секрети успіху хатніх горобців

Хатній горобець (Passer domesticus) є відомим прикладом птаха, що здавна добре пристосувався до співіснування з людиною. Його первісною батьківщиною є Близький Схід – область, де близько 9 тисяч років до нашої ери виникло землеробство і звідки землеробські культури почали поширення по світу. Серед місцевих птахів горобці виявились найбільш пристосованими до співіснування з землеробським населенням і пізніше широко поширились по світу, заселив всі континенти окрім Антарктиди.

Трохи менше відомий той факт, що розселення хатніх горобців по світу продовжується і зараз. В 1990-х роках вони заселили Ісландію, нещодавно пройшло заселення деяких районів Панами, а просто зараз цей вид розселюється від морського узбережжя вглиб Кенії. Користуючись цією нагодою, дослідники вирішили визначити, які саме риси дозволяють цьому виду так успішно освоювати нові території. Для цього вони порівняли популяції горобців в тих районах, де вони існують давно і там, де розселення йде просто зараз.

Було виявлено, що основними секретами, що роблять хатніх горобців такими успішними, є три риси: готовність скуштувати нові види їжі, стійкість до стресу та потужна імунна система. За цими трьома показниками відрізнялись популяції горобців, що давно заселили певну територію і ті, що знаходяться в стані заселення нових земель. Так, запропонований незвичний корм у вигляді морожених суниць або собачого корму, змішаного з вареними яйцями (те, з чим вони точно не зустрічались в природі), горобці з популяцій, що розселюються брали одразу, а горобці зі стабільних популяцій до них майже не підходили. Відрізнялись вони за рівнем гормону стресу та кількості рецепторів, які до нього чутливі. При чому ці показники не були пов’язані з рівнем генетичного різноманіття, тобто тим чинником, який міг би позитивно впливати на адаптації до нових умов. Кенійські горобці з низьким рівнем генетичного різноманіття були такими само пластичними, як панамські з високим рівнем генетичного різноманіття.

Ці властивості можуть обернутись проблемами для птахів, бо наприклад постійне бажання спробувати нові види їжі може одного разу привести до отруєння птаха, а механізми стійкості до стресу та постійна боротьба з новими хворобами та паразитами виснажує їх організм. Тому після періоду адаптації до нових умов у місцевих популяцій формуються механізми поведінки, що найкращім чином відповідають цім умовам, і птахи стають більш консервативними. Саме у такій пластичності по цим показникам та у здатності впродовж кількох генерацій формувати оптимальний тип поведінки дослідники бачать секрет успішного розселення хатнього горобця по планеті.

Неперевершений соловейко східний

«Ой у вишневому садочку, там соловейко щебетав...»

Таку ідилічну етнографічну картинку стану природи, яка відображена в українському фольклорі, ще можна побачити в Києві десь на Татарці, Совках чи у Протасовому яру, де в зеленому оточенні парків-лісів залишилися звичайні садиби з вишнями-черешнями. Та чи довго такі місця збережуться? 

Соловейко – уособлення співучої країни, образ чарування звуками: йдеться про соловейка східного, який трапляється у нас на гніздуванні майже по усій території, крім Карпат і більшої частини Криму. Парки і сади, де можна сховатися у розвинутому чагарнику, знайти затишне місце, щоб не виставляти себе на огляд, – це соловейчині «райські кущі». 

Не кажучи вже про парки міста на схилах біля Дніпра, Гідропарк, Труханів острів, довкілля навколо Лісового житлового масиву, соловейка можна почути і у велилюдніших місцях. Наприклад, у кінці 1990-х рр. він тримався у старому яблуневому саду на території Зоопарку, між двома гамірливими асфальтованими доріжками.

Найчастіше солов’ї оселяються на вогких ділянках біля струмків, боліт, джерелець, де поміж густих кущів і заростей кропиви є місцини відкритої землі. Не обминають вони й сухіші куточки, утім на них обов’язково мають бути щільні захаращені чагарники з затінком, серед яких птахам легко ховатися. Такі умови створюються на узліссях, у гайках, перелісках, на старих кладовищах. Поживу птахи знаходять переважно у підстилці на землі, лише інколи – на гілках або листі. Збирають мурашок, личинок хрущів, гусінь, довгоносиків, павуків, стоніг, молюсків, ловлять мух, метеликів, клопів. Живляться стиглими ягодами бузини і смородини. 

Виникнення назв «соловей», «соловій», «соловієць», «соловейко» іноді пояснюють, здавалося б, цілком зрозумілими обставинами: чи не будь-якого соловейка ми сприймаємо як оригінального соліста – виконавця окремої, особливої музичної партії, чудового соло. У перекладі з італійської або латини solo – значить «виключно один». Тож складається враження, що соловейком назвали птаха тому, що він веде соло виняткової краси. Утім перелічені назви правомірніше пов’язують зі словом «соловий», що означає «жовтувато-сірий»: його й дотепер використовують, наприклад, у конярстві для означення певної масті коней. Основа назви «соловейко» загальнослов’янська: у болгарській – славей, польській – słowik, словацькій – slávik тощо. У нашій мові є й інші схожі назви – «словка» та «соловик». 

У соловейка східного основний тон оперення верху буруватий або сірувато-бурий, хвіст і поперек рудуваті, низ білуватий. Тоді до чого тут натяк на жовтувато-сірий колір у забарвленні птаха? Річ у тім, що в усіх слов’янських країнах, розташованих південніше і західніше від України-Русі, поширений інший вид – соловейко західний, він трапляється подекуди й у нас біля західних кордонів, у Придунав’ї та на півдні Криму. Оперення у нього в цілому світліше, з деякою жовтуватістю на відміну від соловейка східного. Вірогідно, у прадавні часи, коли слов’янський етнос був зосереджений переважно в Центральній Європі, знайома нам назва первинно стосувалась лише соловейка західного, та після руху слов’ян східніше, а слов’янської мови – ще й далі на схід цю назву почали застосовувати і до його родича-двійника соловейка східного. 

Прилетівши з Африки ще у середині квітня, птахи починають спів лише згодом, десь за тиждень. Найхарактерніше у пісні соловейка східного – тьохкання, якого у жодного іншого птаха в такій розвиненій формі не буває, навіть у його західного родича. Лише про пісню соловейка можна сказати, що вона котиться луною завдяки надзвичайній гучності і чіткому відокремленню однієї фрази від іншої. Міць звуків настільки велика, що їх чути з відстані більше 1 км. Слух птахів чутливіший, ніж у людини, вони чують один одного з відстані 2 км, а на думку деяких дослідників, навіть за 3 км. Буває пісня простіша, буває складніша, однак про неї інше не скажеш – вона солов’їна. 

Між самцями існує чітка ієрархія: старший і вправніший у пісні домінує. Навколо нього можуть групуватися молодші самці, які дослухаються до наймаститішого. Вони теж співають, але менш інтенсивно, головне, навчаються досконалості старшого. Самець-лідер поблажливо ставиться до близького оточення молодших, ніби розуміючи, що повинен передати їм свою майстерність, і разом з тим суворого контролює режим почергового співу. Лідеру належить право обирати час і тривалість свого виконання, інші чітко підпорядковуються йому. 

До деяких найнатхненіших солістів можна підійти на 4–5 м і побачити чудо народження пісні. Птахи співають, сидячи на гілках на невеликій висоті, і у вухах спостерігача аж лящить. Який унікальний голос і який буденний зовнішній вигляд! Лише гарні чорно-карі очі виблискують. Найінтенсивніше соловейко співає у травні. Можна почути його й у червні, та сила співу менша. У народі кажуть: «Коли ячмінь викидає колос, тоді соловейко втрачає голос».

Після появи самки минає кілька днів, доки птахи остаточно утворюють пару. Усіма клопотами з улаштування гнізда переймається самка – обирає місце, шукає будівельний матеріал, мостить кубельце. Місцем для гнізда найчастіше слугує невелике заглиблення в землі між густою рослинністю, інколи воно розміщене в основі куща. Найчастіше краї гнізда навіть не виступають над поверхнею ґрунту, його стінки складено з сухого листя, стебел трав. Ківшик зсередини опорядковано тоненькими м’якими стебельцями, корінцями, листочками, до вистілки, як правило, додано трохи кінського волосся. 

Завершивши лаштування гнізда, самка відкладає в нього 5–7 яєць, найчастіше з середини до кінця травня. Забарвлення їхньої шкаралупи доволі незвичне – від оливково-коричневого до темно-шоколадного. Яйця наче губляться в кольорах матеріалу, з якого зроблено гніздо, і підстилки навколо нього, тому немає потреби додатково їх маскувати. Кладку вигріває також тільки самка, упродовж двох тижнів. До вигодовування пташенят долучається самець і досить активно.

Соловейченята залишають гніздо, ще зовсім не вміючи літати, коли їм виповнюється приблизно 12 днів. З тиждень відсиджуються десь знизу на кущах під батьківським наглядом. Дорослі і два тижні по тому підгодовують уже літаючих пташенят. Потім виводки розпадаються. На початку свого самостійного життя пташенята мають строкатість в оперенні, що їх вирізняє між дорослими птахів.

Відлітають соловейки непомітно, зазвичай уже до вересня. Проте, наприклад, у Києві був випадок, коли птах потрапив до рук орнітологів у першій декаді жовтня 2007 року: його принесла хазяйка кішки, яка зо два дні до того впіймала соловейка в одному з міських парків. Чи був це цілком вільний птах, що затримався довше, а чи такий, якого тримали якийсь час у клітці, напевно не можна сказати. Зовсім не потріпане оперення птаха вказувало як раз на те, що він не з клітки. Хоч і цинічно може прозвучати, але цьому незвично пізньому виявленню соловейка слід завдячувати хижацькій вдачі кішки. Мігрують птахи ночами, а вдень тримаються тихо і дуже потаємно.

Від відльоту солов’їв на зимівлю до повернення в місця гніздування минає понад півроку, і знову настає пора, коли: 

«Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди <…>
Весна іде назустріч нам,
Весна в сей час нам рада».
Олександр Олесь. «Чари ночі» 

Спів соловейка не може не надихнути на поезію. 

Пісенна активність соловейка триває не більше ніж 2–3 місяці на рік, та це не стримує завзятих птахолюбів від того, щоб не впіймати чудо-співака. Тримаючи птаха у клітці й штучно регулюючи тривалість світлої частини доби, початок співу можна змістити на зимові місяці, але сезон співу однак не подовжиться, бо його тривалість закріплена генетично. Навіть за дуже великого бажання заволодіти соловейком-віртуозом не зникає одна суттєва побутова проблема – наскільки наші переважно не надто габаритні квартири пристосовані для виконання пісні великої гучності? Що на те скажуть сусіди? Тим паче, що солов’ї співають найактивніше у присмеркові години ввечері та вранці, після півночі дещо рідше. Чи ж буде для сусідів колисковою пісня соловейка за стіною? Запитання, мабуть, риторичне. 

По сучасних трактирах і чайних, які тепер називають здебільшого ресторанами, лунають звукозаписи модернових музичних стилів. У минулому подекуди до таких закладів відвідувачів вабили фірмовим співом живих солов’їв у клітці. Для цього відловлювали наймайстерніших солістів – чи то курських солов’їв, чи воронезьких, чи київських або чернігівських. За птаха з винятковими здібностями платили до 2000 рублів, на той час – шалені гроші.

Жадоба зиску спрямовувала ловців на пошуки солов’їв з найкрасивішим співом. У підсумку, найстаріших птахів з найдосконалішою піснею було відловлено, і молодшим не стало у кого переймати надбання старійшин-наставників. Якість пісні молодших поступово настільки знижувалась, що слава птахів зі згаданих районів врешті занепала. 

Як часто нам кортить наблизити до себе назавжди те чудове, що створила природа, і як нечасто ми замислюємося над тим, що краса, вирвана з природного оточення, недовговічна, і вдруге її природа може й не повторити.

Уявні й невигадані провини воронячого роду

Галка

Час від часу в засобах масової інформації змальовують жахливі картини хижацтва різних тварин, які нищать усе живе на своєму шляху. Такою інформацією, схоже, намагаються вкрай вразити слухачів і читачів. До найжахливіших ворогів птаства і дрібної звірини нерідко відносять сойку звичайну, сороку звичайну, ворону сіру і грака, а ще згадують ворону чорну. 

Та чи виправдано усіх цих птахів, як кажуть, звалювати в одну купу? Почнемо з ворони чорної. Річ у тім, що коли б хтось в Україні натрапив дійсно на ворону чорну, то це стало б науковою сенсацією століття, бо нині цей птах поширений лише в країнах Західної Європи та на схід від Аральського моря і Єнісею. Тож чи залітала до нас колись хоча б одна ворона чорна? Це тема для спеціального наукового дослідження, а не для огульних статей про шкоду птахів вороної масті. 

Грак

Не раз доводилося пересвідчуватися, що тільки городяни через свою відірваність від природи воронами називають чорних птахів у місті, які насправді є граками. Селянин чітко і ясно скаже вам: «Той чорний птах – грак», – і ніякої тобі плутанини. Де, коли, хто, за яких обставин бачив, щоб граки нищили кладки яєць у гніздах качок, лисок, куликів, фазанів, куріпок чи тетеруків, як іноді можна прочитати у пресі. Хто хоча б колись спостерігав, щоб граки влаштовували напади на зайченят? Ще ніхто не бачив, щоб граки робили хоча б якусь спробу нападати на хижих птахів, навпаки, вони самі чимдуж тікають від них, угледівши поблизу від себе. «Граче, граче, чим ти так завинив, щоб на тебе чіпляли усі гріхи воронячого роду? Хіба тільки тому, що ти чорний?». 

Серед раціону грака зрідка трапляються хребетні тварини, в основному цей птах споживає безхребетних і рослинну їжу. На селі людям добре знайома картина, коли за плугом трактора юрмляться зграєю граки, збираючи на щойно зораній землі личинки шкідливих комах, зокрема хробаків травневого хруща, яких, до речі, зараз значно побільшало у сільгоспугіддях. Були повідомлення про те, що граки можуть завдавати шкоди колоніям мартина середземноморського на Чорноморському узбережжі. Але це трапляється як виняток, значно більше цей мартин потерпає від діяльності людини і погодних умов. Схильність до хижацтва аж ніяк не можна приписувати граку як виду в цілому. Знають власники городів, що граки полюбляють молоді сходи кукурудзи. З цією пристрастю граків люди навчилися боротись, не знищують птахів. 

Сойка

Про сойку, на жаль, можна сказати менше втішного. На її рахунку є знищені гнізда дрібних птахів. Але якщо говорити про таке хижацтво, то до запеклих хижаків слід віднести також білок. Ще треба подумати, кому з них належить першість у нищенні гнізд. Проте це лише з погляду людини подібне явище може здаватися надзвичайним. Хижацтво розвинулося у тієї чи іншої тварини за природними законами як спосіб використання доступного джерела живлення. Не використовували б у їжу пташині яйця сойка і білка, то до цього вдалися б якісь інші види тварин. Утім такі тварини вже є, вони можуть залюбки замінити місце білки і сойки, коли ті раптом зникли б, – от хоча б вовчки. У Великій Британії сойку вважали найзапеклішим ворогом дрібноти, її скрізь переслідували. Нині ставлення до неї змінилося, зараз сойку, навпаки, цінують за те, що вона сприяє поширенню дуба. Сойка живиться жолудями і мимоволі, роблячи в землі схованки жолудів, «розсаджує» дуб. Та й у нас сойку називають ще «сійкою» – птах, який сіє, зокрема, той-таки дуб. 

Сорока

Каверзність сороки добре відома. Шкоди сумирному птаству вона може завдавати, та чи такої вже великої. За оцінками фахівців, хижацтво сороки не завдає значної шкоди птахам, зокрема мисливським. Ця шкода була б ще меншою, якби людина не переслідувала найбільшого ворога сороки – яструба великого. З’ясовано, що там, де полює яструб, сорокам, як і сойкам, не дуже затишно. Але, мабуть, нікого не здивуєш розповідями, як люди (чи то зумисне, чи знічев’я) вбивають яструбів. От і виходить, що людям то яструб заважає, то сорока, а причина усіх негараздів у тому, що люди й досі доладу не розуміють, наскільки існування різних тварин пов’язано між собою. 

Ворона сіра

Щодо ворони сірої, то мало хто став би заперечувати її хижацтво. За нею є такий гріх. Та, схоже, не завжди знищені гнізда коловодних птахів є наслідком хижацьких дій ворони сірої. У деяких місцевостях водно-болотяним птахам великої шкоди завдають не ворони сірі, а пацюки, які оселяються в заростях очерету на водоймах, що поблизу населених пунктів. Чи враховується це, чи, може, усі понищені гнізда недоброзичливці воронових приписують вороні сірій? 

Від ворон сірих потерпають здебільшого молоді тварини. Хай би як там ворони не наскакували на дорослого хижого птаха, але вони чудово знають, що він може дати їм рішучу відсіч, тільки пір’я полетить. Уміють боронити свої гнізда від ворон відчайдушні крячки річкові і навіть спокійніші мартини звичайні. Варто з’явитися вороні поблизу їхніх гнізд – усім гуртом навалюються на неї крячки і мартини, тож залишається вороні накивати п’ятами. Птахи, які гніздяться окремими парами, також уміють певним чином захищати свої гнізда – не злітають прямо з гнізда, а сходять нищечком, щоб не демаскувати його. Інша річ, коли наполоханий людиною або ще чимось птах зривається з гнізда. Таке гніздо ворона сіра, яка тримається поблизу, помічає відразу. Тож не слід полохати птахів – і ворона не виявить їхніх гнізд. 

Закон України «Про тваринний світ» забороняє знищувати тварин; у ньому вказано й на можливість регулювання їхньої чисельності. Трапляється, певні установи організовують кампанії для скорочення чисельності воронових птахів зі встановленням винагороди за лапки здобутих ворон, граків, сорок, сойок. Такий прийом регулювання чисельності з грошовим заохоченням у нас уже був в історії, так би мовити, природоохоронної діяльності. Близько 50 років тому винагороду давали за лапки вбитих хижих птахів, і відомо, чим це обернулося для них – тепер майже усі види хижих птахів потрапили до Червоної книги України-Русі. 

Необґрунтоване науково регулювання чисельності тварин та ще й у формі масової кампанії, коли виплачують гроші за вбитих тварин, тим паче під час фінансової скрути серед великої частини людей, коли спокуса отримати кошти для існування може виявитися для багатьох дуже великою, – це аморально і не може відповідати вимогам закону.

Джерело: Світ птахів (у баченні Г.Фесенка)

Як птахи дають собі раду без зовнішніх вух?

На відміну від ссавців птахи не мають зовнішніх вух. У ссавців ці органи слуху виконують важливу функцію - вони допомагають визначити звуки, що випускаються з різних рівнів по висоті. Однак птахи теж здатні визначити - на якому рівні, вище або нижче, знаходиться джерело звуку. У цьому бере участь вся голова. Ссавці визначають джерело звуку, розташоване у вертикальній площині, використовуючи зовнішні вуха, які поглинають, відбивають або виробляють дифракцію звукових хвиль, завдяки їх специфічній будові. Почуття слуху дає їм змогу визначити локалізацію джерела на вертикальній шкалі. А як птахи вгадують різницю в розташуванні джерела по вертикалі?
Завдяки дослідженням трьох види птахів ворону, качку і домашню курку було встановлено, що птахи здатні вловлювати звук, видаваний з різних рівнів по висоті. Мабуть, їх голова, що має овальний профіль, перетворює звукову хвилю так само, як це роблять зовнішні вуха.
В ході дослідження було заміряно гучність звуків, що випускаються під різними кутами по висоті. Всі звуки, що видавалися з боку вуха, були досить гучними, незалежно від висоти розташування джерела звуку. Вухо на протилежній стороні від джерела звуку визначало висоту його положення більш точно - просто використовуючи різницю в гучності, яка сприймається вухами. 

Схематична інтерпретація того, як поєднуються напрямки зору і слуху. При бічному розташуванні очей, як у курки, висота джерела визначається за різницею децибел для лівого і правого вуха (рис. А). При фронтальному розташуванні очей (наприклад, як у сипухи, та інших сов) різниця в децибелах оцінюється в поздовжній вертикальній площині (рис. B). Кольором показана варіативність децибел. Ілюстрація: Hans A. Schnyder и др. Журнал PLoS ONE, 2014; DOI: 10.1371/journal.pone.0112178
Для сприйняття звуку важлива форма голови. Залежно від того, звідки досягає голови звукова хвиля, звук по-різному відбивається, поглинається і дифрагує. Як було з’ясовано, голова для звуків, що приходять з різних напрямків, слугує чимось на зразок приймаючого екрану або резонатора. І спрацьовує тут різниця в сприйнятті найближчого вуха і вуха на іншій стороні голови.

А вже мозок птаха вирішує складнішу задачу і дає відповідь - де знаходиться джерело звуку - вище або нижче птаха, використовуючи різницю у сприйнятті гучності першим та другим вухом. Краще сприйняття і визначення місця розташування джерела відбувається, коли воно знаходиться всередині вертикального сектора від -30 ° до + 30 ° відносно птаха-слухача. 

Взаємодія візуальних і аудіосигналів покращує орієнтування птаха. Чому для птаха важливе визначення джерела звуку у вертикальному напрямку? У більшості птахів очі роташовані на бічних сторонах голови, що дає змогу мати кругове поле огляду майже в 360 градусів. У них також розвинена здатність вловлювати звуки, що приходять з різних рівнів по висоті. Вони поєднують візуальні і звукові дані, що дуже важливо, наприклад, при спробі втекти від хижака. 

У деяких хижих птахів, таких як, наприклад, сипуха, склалась дещо інша стратегія. Цей вид полює вночі. Очі у сипух розташовані на передній площині голови. Лицьове оперення сприймає і модифікує звук приблизно так само, як це роблять зовнішні вуха. Сова краще за інших птахів чує звуки, що надходять спереду. У підсумку поєднання візуального та звукового сигналів дає максимальний ефект при локалізації джерела звуку. 

Джерело: Hans A. Schnyder, Dieter Vanderelst, Sophia Bartenstein, Uwe Firzlaff, Harald Luksch. The Avian Head Induces Cues for Sound Localization in Elevation.PLoS ONE, 2014; 9 (11): e112178 DOI:10.1371/journal.pone.0112178 

ОПИТУВАЛЬНИК

1.     Чому ми вважаємо птахів друзями ?

______________________________________________________

_________________________________________________________________________________

2.     Які птахи випасають тварин у південній Африці ?

______________________________________________________________________________

______________________________________________________________________________

3.      Яка синиця вусата й бородата ? ________________________________________________________________________

______________________________________________________________________________4.      Який птах може відкручувати гайки дзьобом ? ___________________________________________________________________________

______________________________________________________________________________

5.      Який птах поїдає червів,не витягуючи їх із землі ? ________________________________________________________________________

______________________________________________________________________________

6.     Коли птах співає голосніше : сидячи на гілці чи під час польоту ?

      _________________________________________________________________________________

7.      Чи співає жайворонок на землі ? ________________________________________________________________________

________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

_________________________________________________________________________________

8.      Чи є у шпака своя пісня ? ________________________________________________________________________

_________________________________________________________________________________

9.      Голоси яких птахів може відтворювати шпак ?

_________________________________________________________________________________10.  Який птах гавкає як собака ?

______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

______________________________________________________________________________

______________________________________________________________________________

______________________________________________________________________________